Е

Економічна політика

Economic policy

Економічний та монетарний союз (ЕМС) передбачає ретельне погодження економічних політик всіх країн-членів, що потребує спільних дій. Практично це відбувається так: на основі рекомендацій Комісії Рада міністрів кваліфікованою більшістю ухвалює проект і надсилає його Європейській Раді. Зважаючи на її висновки, Рада, знов-таки кваліфікованою більшістю, ухвалює рекомендацію, де формулює головні напрямки економічної політики країн-членів і Спільноти загалом, та інформує про це Європейський Парламент (стаття 99 Договору про заснування Європейської Спільноти). Це щорічне ухвалення головних напрямків – основний елемент координації економічних політик Союзу.

Окрім головних напрямків, у положеннях Договору про заснування Європейської Спільноти (Розділ VII, статті 98-104) зазначені інші засоби економічної політики. Зокрема такі:

• багатосторонній нагляд: через Раду міністрів країни-члени наглядають за економічним розвитком і виконанням головних напрямків економічної політики; вони можуть адресувати рекомендації урядові держави-члена, яка не справляється з виконанням завдань основних напрямків;
• процедура надлишкового дефіциту: країни-члени повинні уникати надмірного дефіциту бюджету, і дотримання цього принципу забезпечує Комісія; стаття 104 визначає відповідну процедуру, умови її застосування, винятки та наслідки, зокрема штрафи;
• фінансова підтримка: якщо країна-член переживає значні труднощі, Рада, за певних умов, може надати їй фінансову підтримку;
• заборона перебирати на себе зобов’язання інших країн-членів: ні Співтовариство, ні країни-члени не можуть брати на себе зобов’язання інших країн-членів;
• заборона пільгового доступу: заборонено надавати будь-яким громадським або державним органам чи підприємствам пільговий доступ до джерел фінансування.

Розділ VII Договору про заснування Європейської Спільноти містить також засадні положення щодо Європейського центрального банку (статті 112-115) та перехідні положення, що регулюють різні етапи впровадження Економічного та монетарного союзу (статті 116-124).

Економічний та монетарний союз

Economic and Monetary Union

процес гармонізації економічної та монетарної політики країн-членів Союзу з метою запровадження єдиної валюти – євра.

Був предметом обговорення однієї з двох міжурядових конференцій, які завершили свою роботу в Маастрихті в грудні 1991 року.

У Договорі про ЄС (Маастрихтська угода) передбачається досягнення Економічного та монетарного союзу (ЕМС) трьома етапами:

• перший етап (1.07.90 – 31.12.93): вільний рух капіталу між країнами ЄС, тісніша координація економічної політики та співпраця центральних банків;
• другий етап (1.01.94 – 31. 12. 98): зближення еконо­мічної та монетарної політики країн-членів (заради забезпечення стабільності цін і систем державних фінансів), і створення Європейського валютного інституту та Європейського центрального банку (1998 року);
• третій етап (з 1.01.99): остаточне визначення обмінних курсів та запровадження єдиної валюти на валютних ринках і в безготівкових розрахунках; від 1 січня 2002 року введення готівкового євра.

Згідно з Договором про ЄС, для участі в третьому етапі ЕМС держави-члени повинні відповідати кільком критеріям, так званим “критеріям конвергенції”. З дванадцяти країн, які висловили бажання брати участь у третьому етапі ЕМС, 1 січня 1999 року виконали вимоги критеріїв конвергенції тільки одинадцять. Греція приєдналася до них пізніше, 1 січня 2001 року. Три “старі” держави ЄС поки що залишаються поза межам зони євра: Сполучене Королівство і Данія скористалися правом на неприєднання, що засвідчив протокол до Договору про ЄС, Швеція ж відклала рішення. Десять нових членів, які вступили до ЄС 1 травня 2004 року, автоматично стали членами ЕМС, але з обмеженим статусом – до зони євро вони поки що не приєдналися.

1 січня 2002 року банкноти та монети нової валюти були запроваджені в обіг у дванадцятьох країнах ЄС, поступово замінюючи національні валюти. 28 лютого 2002 року завершився перехідний період подвійного обігу національних валют і євра. Тепер євро – єдина валюта для понад 300 мільйонів європейців. Подальший успіх Економічного та монетарного союзу пов’язаний з дотриманням бюджетної дисципліни та точнішої координації економічних політик країн-членів.

Електронна Європа

eEurope

Ініціативу “Електронна Європа” започаткувала Європейська Комісія в грудні 1999 року та підтримала Європейська Рада в Лісабоні в березні 2000 року. Ухвалений пізніше документ – “Електронна Європа – інформаційне суспільство для всіх” – становить частину так званої “Лісабонської стратегії”, згідно з якою до 2010 року економіка Європейського Союзу має стати найконкурентнішою і найдинамічнішою в світі. На шляху до “електронної Європи” ініціатива визначила такі ключові цілі:

• привести цифрові технології та інтернет до кожного громадянина, в кожну оселю, школу, підприємство та державну установу;
• подолати цифрову “неписьменність” у Європі через культуру підприємництва, відкриту до застосування нових інформаційних технологій;
• забезпечити соціальну лояльність інформаційного суспільства.

Щоб виконати ці завдання, Комісія ухвалила в травні 2000 року план дій “Електронна Європа 2002”, а в червні його затвердила Європейська Рада у м. Фейрі (Португалія). Головні заходи мали на меті заохочувати користування інтернетом, робити його дешевшим, швидшим та безпечнішим і залучати до цього людські й фінансові ресурси.

У червні 2001 року додався план дій “Електронна Європа+” для країн-кандидатів, а в червні 2002 року Європейська Рада в м. Севільї (Іспанія) ухвалила вже наступний план дій – “Електронна Європа 2005”.