|
|
Глосарій термінів Європейського Союзу |
КНИЖКИ З ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ ВИДАВНИЦТВА "К.І.С." |
Євровійсько засноване на 59-ому франко-німецькому саміті в місті Ла-Рошелі (Франція) 21-22 травня 1992 року. Відтоді до нього приєдналися ще три країни: Бельгія, Іспанія та Люксембург. Генеральний штаб Євровійська, в роботі якого беруть участь також представники Австрії, Греції, Італії, Нідерландів, Сполученого Королівства, Фінляндії, а ще Канади, Польщі й Туреччини, розташований у Страсбурзі (Франція). Євровійсько може бути залучене для виконання гуманітарних місій, евакуації громадян країн-членів і миротворчих операцій під егідою ООН чи ОБСЄ.
Наразі в Євровійську близько 7000 офіцерів та 60000 солдатів. Від червня 2001 року використовується як сили швидкого реагування, що знаходяться в розпорядженні Європейського Союзу та НАТО.
модель європейської інтеграції, за якою держави самі обирають, чи брати участь у певній конкретній інтеграційній ініціативі, чи ні. Такої моделі дотримувався, наприклад, британський уряд, використовуючи так зване “право на неучасть” (opt-out) щодо положень “Соціального пакету” Маастрихтського договору. Цей термін відбиває ідею неоднакового методу інтеграції, який дозволяє країнам-членам вибирати стратегії, “як з меню”, і залучатися до їх реалізації. Ця модель може становити загрозу всьому процесові європейської інтеграції, отже, має бути хоча б мінімальна кількість спільних цілей країн-членів ЄС. Інша назва – модель “змінної геометрії” євроінтеграції.
концепція поділу Європи на групи країн за ступенем інтегрованості.
Такий підхід можна застосовувати не тільки до інтеграційної структури самого Європейського Союзу. Деякі відомі діячі пропонують такий, наприклад, поділ: “коло єдиного законодавства” (країни-члени ЄС), “суміжне коло” (країни, що очікують вступу в ЄС) та “особливі кола” – країни, з якими планується поглиблення співпраці в тій чи іншій сфері (валютне коло, коло спільної безпеки тощо).
цей термін означає концепцію, яка цілковито протистоїть централістичній концепції творення загальноєвропейських інституцій і передбачає активну участь реґіонів країн Європи у владних функціях Євросоюзу. Значне зростання реґіоналізму та децентралізаційних тенденцій було характерне для 1980-х рр. Особливо активними на європейському рівні були федеральні землі Німеччини й автономні провінції Іспанії. 1985 року, напередодні фундаментальних змін в Європейській Спільноті, окремі реґіони з власної ініціативи об’єдналися й створили Асамблею європейських реґіонів – пан’європейський орган, що прагнув до формалізації своєї участі у справах ЄС. Та Асамблея виявилась завеликою і громіздкою, а деякі реґіони в її складі навіть не входили до Європейської Спільноти. Натомість Договір про ЄС передбачив створення Комітету реґіонів як дорадчого органу.
термін, що використовується на позначення ідеї про можливість різних темпів інтеграції для різних країн.
Тобто ті держави-члени, що мають бажання й можливості, за згоди всіх інших, можуть швидше просуватися в інтеграційному процесі в певній сфері. Передбачається, що решта згодом приєднається до них.
Термін “Європа різних швидкостей” вперше з’явивсяу звіті Тіндеманса (1975) і відбивав ситуацію, коли не всі держави-члени можуть або хочуть інтегруватися однаковими темпами. При цьому виникає потреба узгодити інтереси різних груп держав. Загалом пропозиції “звіту Тіндеманса” відхилили, однак запроваджуючи європейський механізм обмінних курсів (наприкінці 1970-х рр.), різношвидкісну інтеграцію вперше дозволили в рамках Європейської валютної (монетарної) системи.
створена 1960 року за ініціативою Британії, як альтернатива Європейській Економічній Спільноті. Початково до складу Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) крім Британії, увійшли Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швеція та Швейцарія; пізніше до них приєдналися Ісландія, Ліхтенштейн і Фінляндія. Пізніше всі, крім чотирьох, члени ЄАВТ вступили до ЄС: Британія й Данія – 1973 року, Португалія – 1986-го, Австрія, Фінляндія та Швеція – 1995 року. Нині в складі ЄАВТ чотири країни – Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія та Швейцарія, три з яких (крім Швейцарії) є членами Європейської економічної зони з державами ЄС.
запроваджена 1979 р. у відповідь на значні коливання світових валют, з метою створення в Європі зони відносної монетарної стабільності. Об’єднала валюти держав-учасниць через механізм обмінних курсів, який регулював їхні відхилення від “європейської грошової одиниці” – екю (European Currency Unit, ECU). Після непевного старту, європейська монетарна система (ЄМС) допомогла країнам-учасницям боротися з інфляцією та відновити економічне зростання; стала перехідним етапом на шляху до економічного та монетарного союзу.
Грошову одиницю екю запроваджено 1979 р. як центральний елемент Європейської монетарної системи задля підтримки механізму обмінних курсів. В її основу покладено зважений кошик валют. Від 1 січня 1999 року запроваджено євро за курсом 1 екю=1 євро. Готівковий обіг євра – від 1 січня 2002 року. Назву “євро” було узгоджено 15-16 грудня 1995 року на Мадридському саміті.
зона вільної торгівлі; включає ЄС та країни Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ), крім Швейцарії; не поширюється на риболовлю та сільське господарство. Угода про європейську економічну зону (ЄЕЗ) набула чинності 1994 року (підписана 1992 року). Згідно з угодою, країни ЄАВТ – ЄЕЗ (Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн) запроваджують до національних законодавств правовий доробок Спільноти в усіх галузях, на які поширюється ЄЕЗ. В органах ухвалювання рішень ЄС Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн мають лише дорадчий голос; вони беруть участь у фінансуванні структурних фондів ЄС. Керівним органом ЄЕЗ є Рада, що збирається двічі на рік.
Відповідно до угоди про ЄЕЗ, розширення ЄС потягло за собою і розширення ЄЕЗ. Таким чином, наразі європейська економічна зона охоплює 28 країн.
унікальна інституція Європейського Союзу, що не має аналогів у національних системах урядування.
Європейську Комісію (Комісію) часто представляють як виконавчий орган ЄС, хоч насправді вона має обмежені повноваження та можливості втілювати політику ЄС. Точніше роль Комісії відбиває неформальна назва “двигун європейської інтеграції”. І не лише тому, що в рамках повноважень першого стовпа вона має майже виняткове право на законодавчу ініціативу, але також і через її історію, склад, культуру й радше європейський, ніж національний, світогляд. Крім того, Комісія наглядає за тим, щоб не порушувались угоди, і традиційно захищає інтереси малих держав-членів. Відповідно до записаного в угодах Комісія має:
Комісія складається з двадцяти п’яти незалежних членів (по одному від кожної країни-члена), разом з президентом і п’ятьма віце-президентами. Комісію призначають на п’ятирічний термін за згоди країн-членів, рішення про її призначання ухвалює Європейський Парламент. Комісії допомагає в роботі адміністрація, до якої входять генеральні директорати та генеральний секретаріат.
Склад Європейської Комісії:
|
Жозе Мануель Баррозо,
|
Португалія |
|
Марго Вальстрьом, |
Швеція |
|
Ґюнтер Ферхойґен, |
Німеччина |
|
Жак Барро, |
Франція |
|
Сиим Каллас, |
Естонія |
|
Франко Фраттіні, |
Італія |
|
Вівіан Редінґ, |
Люксембург |
|
Ставрос Дімас, |
Греція |
|
Хоакін Алмуніа, |
Іспанія |
|
Данута Хюбнер, |
Польща |
|
Жое Борґ, |
Мальта |
|
Даліа Ґрібаускайте, |
Литва |
|
Янеш Поточнік, |
Словенія |
|
Яан Фіґель, |
Словаччина |
|
Маркос Кіпріяну, |
Кіпр |
|
Оллі Рін, |
Фінляндія |
|
Луї Мішель, |
Бельгія |
|
Ласло Ковач, |
Угорщина |
|
Неелі Кроес, |
Нідерланди |
|
Маріанн Фішер Боел, |
Данія |
|
Беніта Ферреро-Валднер,
|
Австрія |
|
Чарлі Мак-Креві, |
Ірландія |
|
Владімір Шпідла, |
Чехія |
|
Пітер Мендельсон, |
Сполучене Королівство |
|
Андріс Пібалґс, |
Латвія |
Проект Конституції ЄС, підготовлений спеціально для цього створеним Конвентом (див. також Лаекенська декларація), упродовж року широко обговорювався публічно і на міжурядовій конференції, зазнав певних змін, і зрештою був ухвалений 18 червня 2004 року главами держав та урядів 25 країн ЄС. Урочисте підписання Конституційного договору відбулося 29 жовтня 2004 року в Римі; він набуде чинності після ратифікації в усіх країнах Європейського Союзу.
Конституційний договір покликаний спростити правовий доробок Спільноти шляхом заміни всіх попередніх договорів єдиним, узагальнення законодавчої процедури, зменшення правових інструментів та уточнення повноважень Союзу. Серед головних нововведень Конституції – юридичний статус ЄС; запровадження посади президента Європейської Ради та міністра закордонних справ ЄС; включення до самого договору Хартії основних прав, яка, таким чином, стає обов’язковою до виконання; вдосконалення інституційної структури; подальше обмеження застосування права вето за ухвалювання рішень; залучення до ухвалювання рішень в ЄС національних парламентів тощо.
Станом на кінець 2005 року Конституційний договір ратифікували: Австрія, Греція, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембурґ, Мальта, Німеччина, Словаччина, Словенія, Угорщина. Але внаслідок того, що референдуми про ратифікацію у Франції (травень 2005) і Нідерландах (червень 2005) дали негативний результат, доля Конституційного договору лишається невизначеною.
http://europa.eu.int/constitution/index_en.htm
заснована 1975 року для координації космічних досліджень і технологій у мирних цілях. Незалежна організація, до складу якої входять 17 європейських країн (не лише члени ЄС), а саме: Австрія, Бельгія, Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембурґ, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Португалія, Фінляндія, Франція, Швейцарія та Швеція. Канаді й Угорщина беруть участь в деяких проектах. Агенція підтримує з ЄС найтісніші відносини і має спільну космічну стратегію.
нова політика Європейського Союзу; має на меті створити на південь і схід від нових кордонів розширеного Європейського Союзу зону стабільності миру і добробуту шляхом налагодження тісних довготривалих відносин з сусідніми країнами.
Європейська політика сусідства (ЄПС) спрямована на те, щоб не припустити виникнення нової лінії розподілу між розширеним ЄС та його сусідами, і надати їм можливість брати участь в різних видах діяльності ЄС шляхом тіснішої політичної, економічної, культурної співпраці та взаємодії в галузі безпеки. Концепція ЄПС охоплює такі країни: Алжир, Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Лівія, Молдавія, Мароко, Сирія, Туніс, Україна, а також Палестинська автономія.
Вперше концепція ЄПС була викладена у зверненні Комісії "Ширша Європа" у березні 2003 року. Вона засвідчила, що формування відносин з сусідами - один з пріоритетів зовнішньої політики розширеного ЄС. ЄПС не торкається питання потенційного членства. Вона пропонує сусіднім країнам привілейовані відносини, які будуватимуться на взаємному визнанні спільних цінностей, головним чином у сфері верховенства права; справедливого управління; дотримання прав людини, зокрема, прав меншин; принципів ринкової економіки та безперервного розвитку. Глибина цих відносин залежатиме від того, наскільки ефективно втілюватимуться спільні цінності.
Для фінансування діяльності в рамках ЄПС запроваджується новий "Європейський інструмент сусідства й партнерства" (ЄІСП), який починаючи з 2007 року замінить чинні програми технічної допомоги "ТАСІС" і "МЕДА" в країнах ЄПС і в Росії. ЄІСП має новий спеціальний компонент для підтримки транскордонного співробітництва на кордонах ЄС. До 2006 року включно для фінансування транскордонної співпраці Комісія буде спрямовувати кошти за допомогою чинних інструментів у так звані "Програми сусідства".
12 травня 2004 року Комісія представила конкретну стратегію реалізації ЄПС і аналітичні доповіді щодо семи перших країни з "кола друзів": Ізраїлю, Йорданії, Мароко, Молдови, Палестинської автономії, Туніса та України. На основі стратегії виробляються детальні плани дій з кожною країною-партнером. Плани дій визначають пріоритетні завдання, виконання яких має зблизити країну з ЄС.
запроваджена 1970 р. як засіб координації зовнішньої політики країн-членів. 1987 року формалізована в Єдиному Європейському Акті. Поступово переросла в спільну зовнішню та безпекову політику.
Цей термін означає регулярні зустрічі глав держав та урядів країн Європейського Союзу. Започаткована згідно з комюніке, прийнятому в грудні 1974 р. на закритті Паризького саміту; перше засідання відбулося 10-11 березня 1975 р. в Дубліні. Раніше, від 1961 до 1974 рр., практикувалися європейські конференції на найвищому рівні. Існування Європейської Ради було юридично визнане в Єдиному Європейському Акті, а офіційний статус підтверджено в Договорі про Європейський Союз.
Проводиться щонайменше двічі на рік; президент Європейської Комісії бере участь у засіданнях як повноправний учасник. Визначає генеральні політичні напрямки для ЄС та спонукає його до подальшого розвитку.
Європейська Рада або саміт ЄС (не плутати з Радою ЄС) формально не належить до інституцій Союзу; однак лишається “останньою інстанцією” ухвалення багатьох рішень і уособлює міждержавну складову Європейського Союзу.
http://europa.eu.int/european_council
складається з Європейського центрального банку та центральних банків держав ЄС (незалежно від того, належать вони до зони євро чи ні). Найперше завдання – утримання цінової стабільності.
головний інструмент визначення загальносоюзних пріоритетів у сфері зайнятості та координації політики зайнятості держав-членів. Європейська стратегія зайнятості (ЄСЗ, ще відома під назвою “Люксембурзький процес”) передбачена в новому розділі “Зайнятість” (раніше просто стаття) Амстердамського договору; Люксембурзький саміт в листопаді 1997 року запровадив ЄСЗ, не очікуючи доки Амстердамський договір набуде чинності (1999 р.). До Амстердамського договору співпраця на рівні ЄС в галузі зайнятості та ринку праці нічим не відрізнялася від міждержавного співробітництво в таких міжнародних організаціях, як ОБСЄ або Міжнародна організація праці.
Амстердамський договір проголосив зростання зайнятості одним з ключових завдань Європейського Союзу, настільки ж важливим, як і макроекономічні цілі зростання й стабільності; зобов’язала держави-члени зі Спільнотою працювати над розробкою узгодженої стратегії зайнятості та сприяти формуванню кваліфікованої, підготовленої, динамічної робочої сили, і такого ринку праці, що може швидко пристосовуватись до нових економічних обставин. Крім того, він запровадив принцип “головного потоку”, згідно з яким при розробці всіх інших політик ЄС береться до уваги їхній вплив на зайнятість.
Для реалізації європейської стратегії зайнятості Люксембурзький саміт розробив новий, так званий “відкритий метод координації”, коли замість примусових постанов використовується добровільна співпраця і “м’які постанови”. Комісія та Рада міністрів щороку аналізують політику зайнятості держав-членів і оприлюднюють “Спільний звіт”. Далі Комісія пропонує, а Рада затверджує “Головні напрямки щодо зайнятості”, на підставі яких країни ЄС розробляють національні “Плани дій щодо зайнятості”. Допомагає Раді в цій роботі Комітет із зайнятості, також створений згідно з Амстердамським договором на заміну Комітету з зайнятості та ринку праці, створеного 1996 року. Комітет із зайнятості моніторить політику держав членів у сфері зайнятості та ринків праці, сприяє її координації та висловлює свою думку. До нього входять по два представника від кожної держави-члена і два представника від Комісії.
Відповідно до змін соціально-економічної ситуації, наступні Європейські Ради спрямовували і корегували ЄСЗ. Найважливішими в подальшому розвитку ЄСЗ стали Кардіффський саміт (червень 1998 р.), Кельнський (червень 1999 р.), Лісабонський (березень 2000 р.), Стокгольмський (жовтень 2000 р.) і Барселонський (березень 2002 р.). В Лісабоні була вироблена так звана “Лісабонська стратегія”, ключовим елементом якої назвали Європейську стратегію зайнятості. Згідно з метою, визначеною в Лісабоні, до 2010 року загальна зайнятість в ЄС повинна сягнути 70%.
особливий тип угод про об’єднання (асоціацію), які Європейський Союз уклав у 1990-х роках з десятьма країнами Центральної та Східної Європи, а саме: з Болгарією, Естонією, Латвією, Литвою, Польщею, Румунією, Словаччиною, Словенією, Угорщиною та Чехією. Базуються на дотриманні прав людини, демократії, верховенстві права та ринковій економіці й мають на меті підготувати асоційовані країни до вступу в ЄС.
засноване 1957 р. згідно з Договором про заснування Європейської економічної спільноти (один з Римських договорів) з метою створення спільного ринку. Початково складалася з шести країн: Бельгія, Західна Німеччина, Італія, Люксембурґ, Нідерланди та Франція. Разом з Європейською спільнотою з вугілля та сталі (ЄСВС) і Європейською спільнотою з атомної енергії становить Європейські Спільноти. Згідно з Договором про Європейський Союз назву “Європейська економічна спільнота” було змінено на “Європейська Спільнота”. Після того, як 2002 року Паризький договір про заснування ЄСВС втратив чинність, залишилось дві Європейських Спільноти, які часто узагальнено називають “Європейська Спільнота”. Англійський акронім “EC” (European Communities) також розуміє всі три (дві) спільноти.
створили 1951 р. (згідно з Паризьким договором) Бельгія, Західна Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди та Франція з метою об’єднання вугільних та сталеливарних ресурсів країн-учасниць і запобігти в такий спосіб новій війні в Європі. Ідея створення наднаціонального органа керування життєво важливими галузями промисловості, який зв’язав би потенційних суперників економічно, належала Жану Моне, а вперше офіційно озвучив її міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман (див. також “Декларація Шумана”). Європейська спільнота з вугілля та сталі завершило своє існування 2002 року, коли втратив чинність відповідний договір (див. “Паризький договір”).
Створена згідно з Римськими договорами 1957 року одночасно з заснуванням Європейської економічної спільноти і через шість років після створення Європейської спільноти з вугілля та сталі. Разом три об’єднання отримали назву Європейські Спільноти. Згідно з договором, Євратом сприяє розвиткові та дослідженням з атомної енергетики, створенню спільного ринку ядерного пального, контролю за ядерними виробництвами та розвиткові атомних технологій у мирних цілях в рамках єдиних стандартів безпеки. Після об’єднання органів керування Спільнотами 1967 року, функції Євратому, визначені договором, виконує Європейська Комісія.
створений 1991 р. на пропозицію президента Франції Франсуа Міттерана. Ставить за мету надання фінансової допомоги країнам Центральної та Східної Європи, які встановили демократичні форми правління і прийняли стратегію переходу до ринкової економіки. Початковими акціонерами Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРД) стали країни ЄС, Європейська Спільнота та Європейський інвестиційний банк, а також Сполучені Штати, Японія і країни колишнього радянського блоку. Наразі банк має 20 мільярдів євро капіталу (5 млн. внесені та 15 мільйонів на запит), і завдяки найвищому кредитному рейтингу надає позики, не звертаючись до грошей акціонерів, а залучає ресурси з міжнародних фінансових ринків.
фінансова установа Європейського Союзу.
Створений 1958 року відповідно до статті 129 Римського договору (нині статті 266 та 267) з метою фінансування проектів, що сприяють європейській інтеграції, збалансованому розвитку, економічному й соціальному вирівнюванню та розвитку інноваційної економіки. Європейський інвестиційний банк (Банк) – неприбуткова організація, він не заробляє гроші на депозитах.
Проекти, в які Банк вкладає гроші, мають відповідати певним критеріям, а саме:
Переважну більшість (близько 90%) позик Банк надає всередині ЄС (зокрема й заморським територіям країн Союзу); значна частина позик спрямована на допомогу майбутнім членам. Поза межами ЄС він підтримує розвиток в країнах Середземномор’я, Африки та Карибського і Тихоокеанського басейнів, а також Латинської Америки й Азії.
Майже всі кошти для фінансування своїх позикових операцій Банк позичає на ринках капіталу, переважно через випуск власних облігацій, які котируються на головних світових біржах. Висока репутація Банку й авторитет його акціонерів забезпечили йому найвищий кредитний рейтинг (ААА). Такий рейтинг дозволяє Банкові збирати великі ресурси, не обтяжуючи бюджет держав-членів, і спрямовувати їх в економічно ефективний спосіб у ті сектори й регіони, які потребують підтримки. Акціонерами Банку є держави-члени ЄС; розмір передплати кожної з них пропорційний економічній вазі.
Європейський інвестиційний банк розташований у Люксембурзі; персонал Банку становить близько 750 працівників; головний керівний орган – правління керівників з міністрів (зазвичай, фінансів) усіх країн ЄС.
створений 1994 року для фінансування інвестицій у малі й середні підприємства (МСП). Головний акціонер Європейського інвестиційного фонду (ЄІФ) – Європейський інвестиційний банк. ЄІФ працює з МСП не безпосередньо, а через фінансових посередників; його діяльність зосереджена в галузі ризикового капіталу та надання гарантій. ЄІФ інвестує МСП в межах ЄС та у країнах-кандидатах.
У грудні 2000 року в Ніці Європейська Рада ухвалила декларацію про майбутнє Європейського Союзу – Ніццьку декларацію. В ній засвідчено намір провадити інституційну реформу далі, не зупиняючись на результатах міжурядової конференції 2000 року. Декларація визначила три кроки цієї реформи: відкриття дебатів про майбутнє ЄС; Конвент для підготовки інституційної реформи; і нарешті, скликання міжурядової конференції 2004 року.
На Лаекенському саміті (Брюссель) в грудні 2001 року глави держав та урядів ухвалили рішення про створення Конвенту за майбутнє Європи. Згідно з Лаекенською декларацією він мав розглянути чотири ключові питання щодо майбутнього Союзу: розподіл повноважень, спрощення договорів, роль національних парламентів та статус Хартії основних прав.
До складу Конвенту увійшли представники всіх інституцій ЄС, а також члени національних парламентів і представники урядів держав-членів. Очолював його колишній президент Франції Валері Жискар д’Естен. Інавгураційне засідання Конвенту відбулося 28 лютого 2002 року, а завершив він свою роботу в липні 2003 року.
У червні 2003 року на Європейській Раді в Салоніках Жискар д’Естен представив проект Конституційного договору Європейського Союзу – кінцевий документ Конвенту за майбутнє Європи. Цей проект став базою для обговорення на міжурядовій конференції, яка завершилась ухваленням європейської Конституції.
http://european-convention.eu.int/
відбувся у травні 1948 року в Гаазі. В конґресі брали участь близько 800 політиків, учених, економістів та юристів з більшості західноєвропейських країн; сер Вінстон Черчілл був його почесним головою. Конґрес започаткував організацію “Європейський рух” і призвів до створення Ради Європи і проголошення Хартії прав людини; ухвалив “Звернення до європейців”, де закликав створити об`єднану Європу з вільним обміном думок, осіб і товарів, з загальноєвропейськими законодавчими зборами та судом. Однак конкретних інтеграційних результатів не мав, тому навряд чи може розглядатися як предтеча Європейського Союзу. 1998 року, на ознаменування 50-річчя Європейського конґресу, відбувся ювілейний Євроконґрес, який ухвалив нове “Звернення до європейців”.
Посаду європейського інспектора з захисту даних запровадили 2001 року в рамках Договору про заснування Європейської Спільноти. Він має забезпечувати право громадян на таємницю приватних даних, якими оперують інституції та установи ЄС. Інспектора з захисту даних та його помічника призначають Європейський Парламент і Рада ЄС на п’ять років з правом подовження мандата.
засновано згідно з Договором про Європейський Союз; розпочав свою діяльність наприкінці 1993 р. з метою подальшого зміцнення економічного й монетарного співробітництва та підготування до кінцевого етапу формування Економічного та монетарного союзу. 1998 року на його основі створено Європейський центральний банк.
посада, запроваджена Договором про Європейський Союз. Уповноважений приймати скарги від громадян Союзу, фізичних чи юридичних осіб, резидентів держав-членів на незадовільну діяльності інституцій або установ Спільноти. У відповідь на скаргу, або за власною ініціативою, європейський омбудсмен проводить розслідування; інституції ЄС зобов’язані надавати йому будь-яку інформацію і доступ до відповідних документів. Виявивши факти порушень, він сповіщає установу, про яку йдеться, і надсилає їй свої рекомендації. Установа-адресат має три місяці на те, щоб дати докладну відповідь; після чого омбудсмен направляє остаточний звіт Європейському Парламентові та відповідній установі. Крім того, він сповіщає скаржника про результати свого розслідування.
Європейського омбудсмена призначає Європейський Парламент на п’ять років. Щорічно омбудсмен звітує в Парламенті про результати всіх розслідувань, проведених упродовж року.
http://www.euro-ombudsman.eu.int/
одна з п’яти інституцій Європейського Союзу, асамблея представників його майже 500-мільйонного населення.
Починаючи з 1979 року Європейський Парламент обирають прямим загальним голосуванням; місця в ньому (626 до останнього розширення і 732 після) розподілені між країнами-членами відповідно до чисельності населення. Парламент виконує такі основні функції:
Європарламент також призначає омбудсмена, уповноваженого розглядати скарги від громадян Союзу з приводу порушень у діяльності інституцій та органів Спільноти. Зрештою, Парламент може створювати тимчасові комітети з розслідування, чиї повноваження не обмежуються вивченням діяльності інституцій Спільноти, а можуть поширюватись і на дії членів-членів із впровадження політики Спільноти.
Амстердамський договір спростив законодавчий процес, фактично скасувавши процедуру співпраці (її ще використовують при розв’язанні деяких питань, що належать до розділу “Економічний та монетарний союз”) і значно розширивши сферу застосування процедури спільного ухвалювання рішень.
Ніццький договір (набрав чинності 1 лютого 2003 року), своєю чергою, додав Парламентові ваги в законотворчому процесі, ще більше розширивши сферу застосування спільного ухвалювання рішень і надавши йому право звертатися до Суду Європейських Спільнот на тих самих умовах, що й інші інституції.
З огляду на розширення Союзу, Ніццький договір збільшив граничну кількість місць у Парламенті до 732 (Амстердамський договір передбачав не більше ніж 700 депутатів); нове правило набрало чинності для нового складу Європарламенту після виборів у червні 2004 року. Крім того, завдяки перерозподілові депутатських місць між “старими” державами-членами (які втратили 91 місце) та новими державами Союзу вдалося досягти рівноваги між реальною демографічною ситуацією та принципом рівності держав-членів.
|
Держава ЄС |
Кількість місць у |
|
Німеччина |
99 |
|
Велика Британія |
78 |
|
Італія |
78 |
|
Франція |
78 |
|
Іспанія |
54 |
|
Польща |
54 |
|
Нідерланди |
27 |
|
Бельгія |
24 |
|
Греція |
24 |
|
Чехія |
24 |
|
Португалія |
24 |
|
Угорщина |
24 |
|
Швеція |
19 |
|
Австрія |
18 |
|
Данія |
14 |
|
Словаччина |
14 |
|
Фінляндія |
14 |
|
Ірландія |
13 |
|
Литва |
13 |
|
Латвія |
9 |
|
Словенія |
7 |
|
Естонія |
6 |
|
Кіпр |
6 |
|
Люксембурґ |
6 |
|
Мальта |
5 |
|
Загалом ЄС |
732 |
Див. “Європейський конґрес”.
дорадчий орган Європейського Союзу. Соціально-економічний комітет (СЕК) створено 1958 року згідно з Договором про заснування Європейської Спільноти, щоб забезпечити представництво інтересів різних економічних і соціальних груп.
Комітет складається з 317 (з 2007 року, з вступом Болгарії та Румунії – 344) членів; їх призначає Рада на 4 роки за рекомендацією національних урядів. Члени СЕК належать до таких категорій так званого “організованого громадянського суспільства” як роботодавці, профспілкові діячі та представники різних груп інтересів (професійних об’єднань, фермерів, захисників довкілля, споживачів тощо). СЕК представляє їхню позицію та відстоює їхні інтереси в діалозі з Комісією, Радою та Європейським Парламентом. Завдання СЕК полягає в тому, щоб давати поради Комісії й Раді, які зобов’язані консультуватися з ним щодо соціальних та економічних питань. СЕК може також висловлювати свою позицію з власної ініціативи. Таким чином, СЕК відіграє роль містка між Союзом та громадянами.
Члени СЕК зустрічаються на пленарних засіданнях близько десяти разів на рік, а частіше засідають меншими групами.
Ніццький договір не змінив розподілу місць у Комітеті між державами-членами, він лише обумовив, з огляду на розширення Союзу, що в майбутньому кількість місць у СЕК не повинна перевищувати 350 (останнє розширення не вийшло за цю межу, див. табл.). Договір прояснив також засади призначення членів СЕК: він повинен складатися з “представників різних економічних та соціальних груп організованого громадянського суспільства” (Стаття 257 Договору про заснування Європейської Спільноти).
Кількість представників у СЕК
старих держав-членів (ЄС-15)
|
Велика Британія, Італія, Німеччина та Франція |
по 24 |
|
Іспанія |
21 |
|
Австрія, Бельгія, Греція, Нідерланди, |
по 12 |
|
Данія, Ірландія та Фінляндія |
по 9 |
|
Люксембурґ |
6 |
|
Разом |
222 |
нових держав-членів:
|
Польща |
21 |
|
Угорщина та Чехія |
по 12 |
|
Литва і Словаччина |
по 9 |
|
Естонія, Латвія та Словенія |
по 7 |
|
Кіпр |
6 |
|
Мальта |
5 |
|
Після приєднання |
|
|
Румунія |
15 |
|
Болгарія |
12 |
Див. “Структурні фонди та фонд гуртування”.
унікальне об’єднання країн Європи, які через створення спільного ринку, економічного та валютного союзу, а також шляхом реалізації спільної політики й діяльності мають на меті забезпечити безперервне економічне зростання, соціальний розвиток і згуртованість країн-учасниць. Держави Європейського Союзу (ЄС) створили спільні інституції, яким делегували частину своїх національних повноважень так, що рішення в певних сферах загальних інтересів можуть ухвалюватись демократичним шляхом на загальноєвропейському рівні. Таке усуспільнення суверенітетів називають також “європейською інтеграцією”.
Поняття “Європейський Союз” запроваджено 1993 року в Маастрихтському договорі (або Договорі про Європейський Союз), як поєднання наднаціональної (Європейська Спільнота) і міжурядових (співпраця в галузі правосуддя та внутрішніх справ і спільна зовнішня та безпекова політика) засад, так званих “стовпів”.
Європейський Союз, на відміну від Європейських Спільнот, не є юридичною особою. Після останнього розширення (1 травня 2004 року) до ЄС входить 25 країн, а саме: Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія та Швеція.
Порівняльні відомості про країни (2003)
|
Країна |
Площа |
Населення, млн. |
ВВП на душунаселення |
Вступ до ЄС |
Вступ до |
|
Австрія |
84 |
8.1 |
26990 |
1995 |
1999 |
|
Бельгія |
31 |
10.4 |
25900 |
1951 |
1999 |
|
В. Британія |
244 |
59.3 |
26490 |
1973 |
|
|
Греція |
132 |
11.0 |
17760 |
1981 |
2001 |
|
Данія |
43 |
5.4 |
27310 |
1973 |
|
|
Естонія |
45 |
1.4 |
10560 |
2004 |
|
|
Ірландія |
70 |
3.9 |
29360 |
1973 |
1999 |
|
Іспанія |
505 |
41.5 |
21250 |
1986 |
1999 |
|
Італія |
301 |
57.3 |
23900 |
1951 |
1999 |
|
Кіпр |
9 |
0.7 |
18840 |
2004 |
|
|
Латвія |
65 |
2.3 |
8940 |
2004 |
|
|
Литва |
65 |
3.5 |
10630 |
2004 |
|
|
Люксембург |
3 |
0.4 |
46370 |
1951 |
1999 |
|
Мальта |
0,315 |
0.4 |
16690 |
2004 |
|
|
Нідерланди |
41 |
16.2 |
26630 |
1951 |
1999 |
|
Німеччина |
357 |
82.5 |
24080 |
1951 |
1999 |
|
Польща |
313 |
38.2 |
10340 |
2004 |
|
|
Португалія |
92 |
10.4 |
16740 |
1986 |
1999 |
|
Словаччина |
49 |
5.4 |
11740 |
2004 |
|
|
Словенія |
20 |
2.0 |
17200 |
2004 |
|
|
Угорщина |
93 |
10.1 |
13370 |
2004 |
|
|
Фінляндія |
337 |
5.2 |
24580 |
1995 |
1999 |
|
Франція |
544 |
59.6 |
25280 |
1951 |
1999 |
|
Чехія |
79 |
10.2 |
15410 |
2004 |
|
|
Швеція |
411 |
8.9 |
22280 |
1995 |
|
|
ЄС – 25 |
3191 |
454.5 |
21100 |
|
|
|
Болгарія |
111 |
7.9 |
6680 |
2007 (план) |
|
|
Румунія |
238 |
22.4 |
6680 |
2007 (план) |
|
|
Туреччина |
775 |
69.2 |
6300 |
|
|
|
Хорватія |
57 |
4.4 |
10250 |
|
|
|
США |
9373 |
291 |
33740 |
|
|
|
Японія |
378 |
127.2 |
24820 |
|
|
|
Україна |
604 |
48.4 |
6590 |
|
|
Джерело:Eurostat; World Bank
інституція ЄС; перевіряє законність і правильність прибутків і видатків Європейського Союзу згідно з бюджетом, а також оцінює управління фінансами. Всі інституції ЄС, і будь-які установи, які оперують коштами від імені ЄС, а також державні ревізійні органи чи урядові відомства мусять надавати документи на запит Суду авдиторів (СА). За потреби СА може вивчати документи “на місці в інших інституціях... та державах-членах” або “в приміщенні будь-якого органу, що управляє коштами від імені Спільноти та будь-якої фізичної чи юридичної особи, яка отримувала гроші з бюджету” (стаття 248.3 Договору про заснування Європейської Спільноти). Результати своїх досліджень оприлюднює у вигляді звітів – регулярних річних та спеціальних тематичних. Крім того, за законом, перш ніж ухвалювати фінансові й антишахрайські законодавчі акти, Рада запитує думку Суду авдиторів.
Заснований 1977 р.; включає по одному представнику від кожної держави-члена, яких призначає на шість років Рада ЄС, порадившись з Європейським Парламентом. З огляду на суттєве зростання кількості членів СА після розширення (25), для підготовки певних звітів і позицій Суд, згідно з Ніццьким договором, отримав право створювати “палати” з кількох членів. Розташований у Люксембурзі, персонал нараховує близько 550 працівників.
Див. “Структурні фонди та фонд гуртування”.
Див. “Структурні фонди та фонд гуртування”.
головний фінансовий інструмент, за допомогою якого Спільнота сприяє розвиткові країн Африки та Карибського і Тихоокеанського басейнів (АКТ), а також заморських країн і територій (ЗКТ). Створення такого фонду було передбачено Римським договором з метою надання технічної і фінансової допомоги африканським країнам, на той час іще колонізованим, які мали тісні історичні зв’язки з окремими країнами Спільноти.
Європейський фонд розвитку (ЄФР) не є частиною бюджету Спільноти. Він наповнюється коштом держав-членів, керується власними фінансовими правилами і управляється спеціальним комітетом. Держави-члени визначають в Раді бюджет ЄФР шляхом укладання договору, який має бути ратифікований національними парламентами. Кожен бюджет визначається на приблизно п’ятирічний термін. Починаючи з 1964 року, з першої Яундеської конвенції, черговий бюджет ЄФР безпосередньо пов’язаний з договором чи конвенцією про партнерство з відповідними країнами. Після двох Яундеських, були чотири Ломеські конвенції, а останній, дев’ятий бюджет ЄФР був визначений 2000 року одночасно з підписанням Котонуської угоди. Він розрахований на п’ять років і становить близько 25 мільярдів євро. Щоденне управління ЄФР здійснює Європейська Комісія разом з установами, створеними в рамках угод про партнерство.
центральний банк для єдиної європейської валюти – євро. До зони євро наразі належать 12 з 25 країн ЄС. Європейський центральний банк (ЄЦБ) створено 1998 року згідно з Договорм про ЄС у рамках третього, кінцевого, етапу формування Економічного та монетарного союзу.
Головним завданням ЄЦБ є цінова стабільність у зоні євра. Договір застерігає, що Банк має бути вільним від будь-якого політичного впливу, він відповідає за монетарну політику, валютні операції й управління валютними резервами країн євра.
Керівні органи ЄЦБ (Керівна рада та Виконавчий комітет) координують діяльність Європейської системи центральних банків. Як і його попередник, Європейський монетарний інститут, ЄЦБ розташований у Франкфурті (Німеччина).
Договір про заснування Європейської Спільноти (стаття 191) відзначає, що “політичні партії загальноєвропейського рівня важливі, як чинник інтеграції в Союзі. Вони роблять внесок у формування європейської свідомості”. Крім того в статті говориться, що Рада має виробити положення, які регламентували б діяльність загальноєвропейських партій, зокрема, їхнє фінансування. В листопаді 2003 року вперше з’явилась постанова, яка дала визначення поняттю “європейська партія” (political party at European level) і сформулювала умови фінансування таких партій з бюджету ЄС. Європейська партія має бути представлена у парламентських асамблеях щонайменше чверті держав-членів, отримати в цих країнах щонайменше 3% голосів на останніх парламентських виборах і дотримуватись у своїх програмах базових принципів Європейського Союзу, а саме: свобода, демократія, повага до прав людини і основних свобод, верховенство права. Наразі є п’ять європейських партій: Європейська народна партія, Партія європейських соціалістів, Європейські ліберали, Європейська партія зелених та Європейський вільний альянс (націоналістичних і регіоналістських партій)
Бюджет ЄС на фінансування європейських партій становить 8,4 мільйони євро щорічно. Принципи розподілу цих коштів чітко визначені у постанові Європейського Парламенту та Ради про європейські політичні партії та правила їх фінансування.
Європейська спільнота з атомної енергії, Європейська спільнота з вугілля та сталі та Європейська економічна спільнота. З 1967 р., внаслідок злиття, всі три спільноти управляються єдиними інституціями, тому часто їх називають узагальнено “Європейська Спільнота”. Відколи 2002 року Європейська спільнота з вугілля та сталі припинило своє існування (див. “Паризький договір”), фактично залишилось дві Європейських Спільноти.
установа правопорядку Європейського Союзу; збирає інформацію щодо кримінальних злочинів. Створення Європолу передбачено в Договорі про ЄС. З січня 1994 року розпочав роботу як управління з боротьби з наркотиками. Поступово поширював свою діяльність на інші види кримінальної злочинності. 1 жовтня 1998 року, після ратифікації в усіх державах-членах набули чинності Конвенція про створення Європолу та пов’язані з нею правові акти. Як наслідок, 1 липня 1999 року Європол розпочав повномасштабну роботу в усіх сферах своїх повноважень, а саме: незаконна торгівля наркотиками; незаконні мережі імміграції; тероризм, незаконна торгівля автотранспортом; торгівля людьми і дитяча порнографія; виготовлення фальшивих грошей та інших платіжних засобів; відмивання грошей. Крім того, до пріоритетних сфер дослідження Європолу належать злочини проти особи, фінансові та кіберзлочини. Діяльність Європолу обмежена структурами організованої злочинності, в яких задіяні дві чи більше країни ЄС. Європол допомагає державам-членам в обміні інформацією; здійснює оперативний аналіз заходів, до яких вдаються держави-члени; готує стратегічні звіти (зокрема, формулює загрози) та дослідження злочинності; виконує експертизу і надає технічну підтримку в рамках розслідувань і операцій всередині ЄС; а також сприяє гармонізації процедур розслідування у державах-членах. Базується в Гаазі (Нідерланди).
форма співпраці прикордонних територій суміжних держав. Мета створення єврореґіонів – зміцнення добросусідських стосунків, культурних і господарчих контактів, спільні інвестиції, боротьба з наслідками стихійних лих, охорона історично-культурної спадщини тощо. Найважливішими правовими документами, що регулюють співпрацю в рамках єврореґіонів, є ухвалені Радою Європи Мадридська конвенція про прикордонне співробітництво (1980) та Європейська хартія про місцеве самоврядування (1985). Транскордонна співпраця в єврореґіонах може здійснюватись між органами влади одного рівня, як наприклад в Карпатському єврореґіоні з українськими областями співпрацюють відповідні адміністративні одиниці Польщі, Румунії, Угорщини й Словаччини (воєводства, провінції тощо). Приклад різнорівневого транскордонного партнерства – єврореґіон Маас – Рейн, в якому бельгійські й голландські провінції співпрацюють з асоціацією німецьких муніципалітетів “Регіо Аахен” та німецькою комуною Бельгії. Рада Європи розробляє типовий статус єврореґіонів, але не нав’язує жодних готових рішень. Європейський Союз заохочує транскордонне співробітництво, зокрема – через програми “ФАРЕ”, “Інтерреґ” тощо.
Нова установа ЄС, створена 2002 року на допомогу державам-членам у розслідуванні та судовому покаранні важких транскордонних злочинів і організованних злочинних дій. Має на меті зміцнити загальноєвропейську співпрацю з кримінальних справ.
Євроюст заохочує і поліпшує координацію між слідчими й судовими установами держав-членів, зокрема, полегшуючи надання взаємної міжнародної правової допомоги та виконання запитів про екстрадицію.
Євроюст створив і підтримує першу в світі мережу судових установ. Він надає приміщення й перекладацькі послуги для зустрічей слідчих і прокурорів з різних країн, під час яких відбувається як обмін досвідом з конкретних справ, так і обговорення стратегічних завдань і специфічних проявів злочинності.
Колегія Євроюстю складається з 25 досвідчених прокурорів чи суддів високого рангу, по одному від кожної держави-члена.
www.eurojust.eu.int
один з договорів ЄС, підписаний 1986 року. Вперше вніс значні зміни до основоположного Римського договору; фактично, відкрив шлях до формування єдиного ринку. Запровадження в Єдиному Європейському Акті (ЄЄА) процедури голосування кваліфікованою більшістю щодо питань внутрішнього ринку дозволило ухвалити близько 300 законів, спрямованих на створення єдиного ринку. ЄЄА започаткував нову законодавчу процедуру співпраці, як розширила повноваження Європейського Парламенту; вніс у договір поняття про Європейську політичну співпрацю і гуртування (допомогу біднішим регіонам і країнам Спільноти) і зробив чимало інших змін, які сприяли прискореному розвитку європейської інтеграції.
однаковий митний тариф, що застосовується до імпортних товарів, незалежно від того, де саме вони перетинають кордон ЄС. Як митний союз, ЄС не стягує митних зборів при перетині внутрішніх кордонів Союзу, натомість єдиний зовнішній тариф слугує одним з джерел прибутків у бюджет ЄС. Внаслідок Уруґвайського раунду переговорів у ҐАТТ, середньозважений зовнішній тариф Спільноти знизився до приблизно 3% і очікується його подальше зниження паралельно з лібералізацією світової торгівлі.