|
|
Глосарій термінів Європейського Союзу |
КНИЖКИ З ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ ВИДАВНИЦТВА "К.І.С." |
мав на меті гарантувати дотримання країнами, учасницями Економічного та монетарного союзу, “бюджетної дисципліни” після впровадження єдиної валюти. Практично Пакт складається з резолюції Європейської Ради, ухваленої в Амстердамі 17 червня 1997 року, та двої постанов Ради міністрів від 7 липня 1997 року, які описують технічні деталі домовленостей щодо нагляду за бюджетом, координації економічних політик і штрафних санкцій у разі порушення бюджетної дисципліни. В резолюції Амстердамської Європейської Ради три сторони – держави-члени, Комісія та Рада міністрів взяли на себе обов’язки повною мірою виконувати домовленості щодо нагляду за бюджетом і дотримання бюджетної дисципліни. Пакт надав Раді міністрів право вдаватися до покарання країни-учасниці, що не доклала достатньо зусиль для дотримання передбачених меж бюджетного дефіциту (3%). Спершу покарання передбачає безвідсотковий внесок на користь Спільноти; а якщо протягом двох років країна не виправила становища, на неї може бути накладений штраф. Втім чітких правил щодо цих покарань немає, тож їх застосування чи незастосування залишається на розсуд Ради.
Договір про заснування Європейської спільноти з вугілля та сталі; перший з чотирьох основоположних договорів ЄС (разом з Римськими договорами і Договором про Європейський Союз. Підписаний в Парижі 18 квітня 1951 року, набув чинності 23 липня 1952 року, втратив чинність 23 липня 2002 року.
Завдання Європейського Союзу в галузі оборони та безпеки, початково визначені в червні 1992 року Радою міністрів країн Західноєвропейського Союзу (ЗЄС), що відбувалась у готелі “Петерсберґ” поблизу Бона.
На цій зустрічі держави-члени висловили готовність надати для виконання воєнних операцій під егідою ЗЄС військові підрозділи всіх своїх традиційних родів військ. Було визначено, що збройні сили ЗЄС можна залучати для виконання таких завдань:
Амстердамський договір включив так звані “Петерсберзькі завдання” до Договору про Європейський Союз (стаття 17), відтак вони становлять невіддільну частину європейської оборонної та безпекової політики.
Кожен громадянин або мешканець Європейського Союзу, а також будь-яка компанія, організація чи асоціація з головним офісом в одній з держав-членів, має право індивідуально або разом з іншими, звертатися до Європейського Парламенту зі скаргою щодо будь-якого питання в межах повноважень Спільноти (статті 21 та 194 Договору про заснування Європейської Спільноти), яке стосується скаржника безпосередньо.
Усі запити надходять у парламентський комітет з петицій, який вирішує, чи є вони прийнятними для подальшого розгляду. За потреби комітет може звернутися з запитанням до омбудсмена. Для формування свого висновку за петицією, яку прийняли до розгляду, комітет може просити Європейську Комісію надати йому необхідні документи або інформацію.
Згідно з новим положенням статті 21, внесеним Амстердамським договором, кожен громадянин Союзу має право звертатися з письмовими запитами в усі установи Союзу, зокрема, і в Комітет реґіонів, Соціально-економічний комітет і до омбудсмена будь-якою з офіційних мов Союзу (а також ірландською) та отримати письмову відповідь цією ж мовою.
інтеграції між державами ЄС. Говорять про дві тенденції в розвитку Європейського Союзу: поглиблення і розширення. Курс на поглиблення закріпленей в Договорі про Європейський Союз (стаття 1), як прагнення створити в Європі “дедалі міцніший союз” (an ever closer union) між народами, і реалізується через митний союз, спільний ринок, єдину валюту, спільні політики тощо. Поглиблення відбувається паралельно з розширенням, а часом навіть розглядається як необхідний попередній крок. Зокрема, саме майбутнє розширення стало головною спонукою до рішень про реформування основних політик Спільноти (спільної сільськогосподарської і структурної) та його інституцій.
Див. “ Кваліфікована більшість”
має на меті спростити створення і розвиток підприємств та виробництв на території Європейського Союзу. Повноваження ЄС у цій сфері обмежуються тільки підтримкою і координацією ініціатив держав-членів. ЄС не може ні диктувати національні політики, ні гармонізувати національні закони й інші акти..
Політика в галузі підприємництва прагне допомогти підприємствам, особливо малим і середнім, пристосовуватись до структурних змін і розвиватися. Вона заохочує їхню співпрацю та спонукає повною мірою використовувати переваги науково-дослідних і технологічних розробок та інновацій. Створення “Європи підприємництва” – один з центральних елементів Лісабонської стратегії.
включене в Договір про Європейський Союз (стаття 7) Амстердамським договором. Відповідно до цього положення держава-член може бути тимчасово позбавлена деяких своїх прав (наприклад, права голосу в Раді міністрів) у разі неодноразового серйозного порушення принципів, на яких базується Союз (свобода, демократія, дотримання основних прав і свобод людини, верховенство права). При цьому відповідна держава не звільняється від своїх обов’язків.
Ніццький договір доповнив цю процедуру механізмом запобігання. На подання Комісії, Європейського Парламенту або щонайменше, третини країн-членів, Рада міністрів може констатувати загрозу серйозного порушення головних принципів Союзу з боку держави-члена. Рішення ухвалюється за згоди Європейського Парламенту більшістю в чотири п’ятих голосів; воно містить відповідні рекомендації щодо поліпшення ситуації.
(вхідна) – мінімальна ціна, за якою можуть продаватися в Європейському Союзі імпортні сільськогосподарські продукти. Вона вища за інтервенційну ціну, тож заохочує економічних операторів купувати всередині Спільноти.
Постанови, разом з рішеннями і директивами, є правовими інструментами ЄС. Різниця між ними полягає в тому, що директиви набувають сили тільки через імплементацію в національне законодавство, в той час, як постанови й рішення – інструменти прямої дії. Вони набувають сили закону в Європейському Союзі з моменту видання.
виняток, що робиться для країни, яка не бажає брати участь у певній сфері співпраці Спільноти, щоб уникнути безвиході. Британія й Данія отримали право на неучасть у третьому етапі економічного та монетарного союзу; Данія, крім того, не бере участі в оборонних заходах ЄС.
Власне право Спільноти складається з основоположних договорів (первинне законодавство) та нормативних положень, розроблених інституціями ЄС на їх основі (вторинне законодавство).
У ширшому розумінні право Спільноти охоплює всі норми її правового устрою, зокрема: загальні правові принципи; прецедентне право Суду Європейських Спільнот; законодавство, що виникає внаслідок зовнішніх відносин Спільноти; і додаткове законодавство, що складається з конвенцій і подібних угод, укладених між країнами-членами, для запровадження положень основоположних договорів.
Усі ці правові норми разом становлять так званий доробок Спільноти (Community acquis або acquis communautairs).
Правові інструменти Спільноти – це юридичні засоби, якими, згідно з Договором про заснування Європейської Спільноти, можуть користуватися інституції Спільноти для виконання своїх обов’язків, дотримуючись принципу субсидіарності. Розрізняють такі види правових інструментів:
один з трьох “стовпів” ЄС, визначених Маастрихтським договором (розділ VI). Співпраця в галузі правосуддя та внутрішніх справ охоплює різні сфери “спільних інтересів” держав-членів, а саме:
Маастрихтський договір вимагав від держав-членів тільки радитись один з одним та інформувати інших щодо заходів у цих сферах. Тож співпраця здебільшого обмежувалась так званими “спільними позиціями” та в рідких випадках, одностайно ухваленими “спільними діями”. Амстердамський договір пішов далі: він поставила за головну мету в галузі правосуддя та внутрішніх справ створення зони свободи, безпеки та справедливості; певні ділянки були передані до повноважень Спільноти (до першого стовпа); водночас виникли нові галузі співпраці. Ніццький договір розширив застосування процедури голосування кваліфікованою більшістю у деяких аспектах співпраці з правосуддя та внутрішніх справ, з тих, що перейшли до Спільноти. Однак всі питання, що належать до третього стовпа, як і раніше, потребують одностайного ухвалення рішень.
1985 року Європейська Рада ухвалила рішення, згідно з яким прапор, який доти був символом Ради Європи, став також офіційною емблемою Європейського Союзу. Синє поле з дванадцятьма золотими зірками в центрі, розміщеними по колу, символізує союз народів Європи. Кількість зірок незмінна, коло є уособленням єдності, число 12 – досконалості.
Посаду президента Ради Європейського Союзу держави-члени обіймають по черзі упродовж шести місяців. Іншими словами, країни, одна за одною, беруть на себе клопіт організації роботи Ради, контроль за виконанням її завдань, сприяння ухваленню політичних та правових рішень та посередницьку функцію між державами-членами. Президентом Ради Європейського Союзу є міністр закордонних справ країни-президента; він головує на засіданнях Ради з загальних та питань. Інші конфігурації Ради очолюють профільні міністри уряду країни-президента (наприклад, Раду з сільського господарства – міністр сільського господарства тощо). На засіданнях Європейської Ради головує прем’єр-міністр країни-президента.
Розклад президентства в Раді до кінця 2006 року:
Система шестимісячної ротації вже давно викликала нарікання, зокрема, через свою короткотерміновість; після того ж, як останнє розширення збільшило кількість країн ЄС до 25, реформа інституту президентства Ради стала нагальною. Європейська Конституція передбачає постійну посаду президента Європейської Ради і посаду міністра закордонних справ Союзу, який очолюватиме Раду з закордонних справ. Президентство в інших конфігураціях Ради здійснюватиме команда з трьох держав-членів.
програма дій Європейського Союзу з огляду на розширення, головна мета якої – реформування політик Союзу (головним чином, сільськогосподарської та структурної) і визначення фінансової перспективи на період 2000 – 2006 рр. Глави держав та урядів ухвалили “Програму 2000” в березні 1999 року на Берлінському саміті.
процедура ухвалювання рішень в ЄС, яка надає Європейському Парламенту можливість висловити свою позицію щодо законодавчої пропозиції Комісїі. У визначених договорами випадках, Рада зобов’язана консультуватися з Парламентом, перш ніж голосувати пропозицію Комісію, і взяти його думку до уваги. Однак обов’язковою є тільки сама консультація, зважати на позицію Парламенту необов’язково. Процедура консультації застосовується в таких сферах, як: поліція та співпраця щодо кримінальних справ; перегляд договорів; сільське господарство; візи, надання притулку, імміграція та інші галузі, пов’язані з вільним рухом людей; транспорт (коли передбачається, що рішення матиме суттєвий вплив на певні реґіони); правила конкуренції; економічна політика; тісніша співпраця і деякі інші.
Крім обумовлених законом випадків, Рада звертається до Парламенту по консультацію за ухвалення найважливіших рішень. Такі консультації необов’язкові.
процедура ухвалювання рішень в ЄС, запроваджена Єдиним Європейським Актом. Полягає в тому, що за ухвалювання деяких важливих рішень Рада має отримати згоду Європейського Парламенту. Парламент не може вносити зміни до пропозиції, він має лише право погодитись або ні (в такому разі рішення не ухвалюється). Застосовується в таких сферах: специфічні завдання Європейського центрального банку та зміни його статуту і статуту Європейської системи центральних банків; структурні фонди і Фонд гуртування; деякі міжнародні договори; вступ нових членів і деякі інші.
процедура ухвалювання рішень в ЄС, що збільшила вплив Парламенту на законодавчий процес, надавши йому право другого читання деяких законопроектів.
Процедуру співпраці запровадив Єдиний Європейський Акт (1986). Договір про Європейський Союз поширив застосування співпраці на чотирнадцять галузей політики, але Амстердамський договір фактично скасував нововведення на користь оновленої процедури спільного ухвалювання рішень, яка надає Парламентові значно більше законодавчої влади.
Нині процедуру співпраці фактично більше не використовують. Вона суттєво вплинула на розвиток Європарламенту на початку 1990-х, а окремі її елементи увійшли до процедури спільного ухвалювання рішень.
спільне ухвалювання рішень Радою міністрів та Європейським Парламентом. Запроваджена 1992 року Майстрихтським договором з метою наблизити законотворчий процес у Європейському Союзі до норм європейської демократії, згідно з якими закони ухвалює безпосередньо обраний народом і підзвітний йому орган (парламент). В рамках цієї процедури Європейський Парламент має змогу накласти вето на законопроект, щодо якого він не досяг згоди з Радою.
Спрощено процедура складається з таких етапів:
Спочатку процедура спільного ухвалювання рішень застосовувалась лише в кількох галузях політики, а саме: єдиний ринок, освіта, охорона довкілля, захист споживачів та охорона здоров’я. 1997 року Амстердамський договір значно розширив коло її застосування, спростивши саму процедуру. Нині це головна форма законотворчої співпраці Ради й Парламенту.
Неухильний рух від одностайності до кваліфікованої більшості в ухвалюванні рішень у Раді полегшує й прискорює законодавчий процес в ЄС, але водночас призводить до того, що національні парламенти втрачають змогу контролювати свої уряди, які вже не мають права вето. Компенсувати цей так званий “дефіцит демократії” може Європейський Парламент, тож будь-який законодавчий акт, ухвалюваний кваліфікованою більшістю, теоретично має належати до сфери застосування процедури спільного ухвалювання рішень. Здебільшого так воно й є. Ніццький договір збільшив застосування кваліфікованої більшості, паралельно розширивши коло повноважень процедури спільного ухвалювання рішень. Однак на деякі галузі, де кваліфікована більшість запроваджена раніше (сільське господарство, торгівля), спільне ухвалювання рішень поширити не вдалося.