|
|
Глосарій термінів Європейського Союзу |
КНИЖКИ З ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ ВИДАВНИЦТВА "К.І.С." |
За договором, підписаним в містечку Шенгені (Люксембурґ) 14 червня 1985 р., Бельгія, Люксембурґ, Нідерланди, Німеччина та Франція погодилися поступово скасовувати контроль на спільних кордонах і запроваджувати свободу пересування для всіх громадян країн ЄС, які підписали цю угоду, інших держав-членів та громадян третіх країн. Ті ж п’ять країн підписали 19 червня 1990 р. Шенгенську конвенцію, у якій викладено заходи та гарантії щодо запровадження свободи пересування. Шенгенська конвенція доповнює відповідні внутрішні заходи і підлягає ратифікації в національних парламентах. Відтоді до числа країн, що підписали Конвенцію, приєдналися Італія (1990), Іспанія та Португалія (1991), Греція (1992), Австрія (1995), Швеція, Фінляндія і Данія (1996); Конвенцію підписали також Ісландія та Норвегія. Отже, наразі до так званої “Шенгенської зони” або “Шенгена” входять 15 країн – 13 держав ЄС, а також Ісландія з Норвегією.
Договір і Конвенція, разом з деклараціями та рішеннями, ухваленими Шенгенською виконавчою радою, утворюють сукупність документів, відомих під назвою “Шенгенський доробок”. Протокол до Амстердамського договору регулює внесення Шенгенського доробку в договори ЄС. Для цього його розподілено між першим “стовпом” (розділ ІV Договору про заснування Європейської Спільноти: візи, надання притулку, імміграція та інші питання, пов’язані з вільним пересуванням людей) і третім (розділ VI Угоди про ЄС: положення про співпрацю правоохоронних і судових органів у кримінальних справах). Юридичне включення “Шенгена” в Європейський Союз супроводжувалось інтеграцією інституцій. Рада міністрів перейняла на себе обов’язки і повноваження Шенгенського виконавчого комітету, а генеральний секретаріат Ради – обов’язки та повноваження Шенгенського секретаріату. Шенгенські країни вдалися, зокрема, до таких спільних заходів:
Ірландія та Сполучене Королівство юридично не є сторонами Шенгенського договору, однак згідно з протоколом до Амстердамського договору можуть брати участь у будь-якій “шенгенській” діяльності, якщо в Раді схвально проголосують усі 13 країн-учасниць договору і представник уряду зацікавленої країни. У березні 1999 року Велика Британія висловила бажання долучитися до певних аспектів співпраці Шенгенських країн, таких, наприклад, як співпраця правоохоронних та судових органів у кримінальних справах, боротьба з наркоторгівлею та Шенгенська інформаційна система. Рада ухвалила відповідне рішення в травні 2000 року, а в червні цього ж року та в листопаді 2001 року таке ж бажання висловила Ірландія, зокрема вона прагнула приєднатися до всіх положень, що стосуються впровадження та роботи Шенгенської інформаційної системи. Рада задовольнила її прохання в лютому 2002 року.
Протокол до Амстердамського договору проголошує, що всі країни, які вступають до ЄС, мусять повністю прийняти Шенгенський доробок разом з правилами, виробленими інституціями на базі цього доробку.
міністр закордонних справ Франції, один з “батьків-фундаторів” європейської інтеграції. 9 травня 1950 року оприлюднив “Декларацію Шумана” – план створення спільноти вугілля та сталі з Німеччиною та іншими європейськими країнами. Нескінченний перерозподіл Європи безпосередньо відбився на долі цієї видатної людини. Шуман народився 1886 року в Лотарингії (в люксембурзькій частині) на франко-німецько-люксембурзькому кордоні, який неодноразово зсувався в той чи інший бік внаслідок війн і конфліктів. Громадянин Німеччини до Першої світової війни (за війни був залучений до роботи в німецькій адміністрації як юрист), після війни формально стає французом внаслідок повернення Лотарингії з Ельзасом до складу Франції. Заарештований німцями під час Другої світової війни, Шуман — депутат від реанексованого фашистами департаменту Мозель — втікає і вимушений переховуватись. Після війни успішно продовжує політичну кар’єру у Франції: був міністром фінансів, прем’єр-міністром і міністром закордонних справ країни. 1958 року обраний президентом Європейської асамблеї (1958 – 1960), яка пізніше стала Європейським Парламентом. Від 1955 до 1961 року очолював Європейський рух.
Див. “Європейська політика сусідства”.