|
|
Глосарій термінів Європейського Союзу |
КНИЖКИ З ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ ВИДАВНИЦТВА "К.І.С." |
кількість голосів, необхідних для ухвалення рішень в Раді ЄС за процедурою більшості (на відміну від одностайного способу). Рада складається з 25 міністрів – по одному від кожної держави ЄС. Але голоси держав-членів мають різні вагові коефіцієнти відповідно до кількості населення цих країн з певною поправкою, яка дає змогу маленьким державам мати гарантоване мінімальне представництво.
В Європейському Союзі з 15 країн ця система гарантувала леґітимність ухвалених рішень. “Великі” країни не могли об’єднатися, залишивши “маленькі” у меншості, і навпаки. Велика Британія, Італія, Німеччина та Франція мали по 10 “голосів” кожна, Іспанія – 8; Бельгія, Греція, Нідерланди та Португалія – по 5; Австрія та Швеція – по 4; Данія, Ірландія і Фінляндія – по 3; Люксембурґ – 2. Порогова кількість голосів, необхідна для ухвалення рішень (кваліфікована більшість) дорівнювала 62 з 87 (71%).
З огляду на розширення, Ніццький договір переглянув вагові коефіцієнти голосів, зросла відносна вага голосів найбільших за кількістю населення країн, щоб забезпечити леґітимність ухвалюваних рішень з позицій демографічного представництва. П’ять найбільших країн тепер набирають в сумі 60% голосів (а не 55%, як раніше). Змінилось і саме визначення кваліфікованої більшості. Ухвалення рішення за процедурою кваліфікованої більшості тепер обумовлюється двома вимогами (подвійна більшість):
Крім того, будь-яка держава в Раді може вимагати перевірки, з метою пересвідчитися, що ухвалене рішення отримало підтримку (через національних представників) щонайменше, 62% населення ЄС. Нова система набрала чинності 1 листопада 2004 року.
З розвитком інтеграції та поглибленням інституційних реформ, процедура ухвалювання рішень кваліфікованою більшістю дедалі більше витісняє одностайне голосування, яке стримує ефективне впровадження політики Спільноти (завдяки праву будь-якої країни-члена накласти на рішення вето). Ніццький договір поширив процедуру голосування кваліфікованою більшістю ще на 27 положень, які раніше передбачали одностайне рішення. Втім, одностайність лишається головним інструментом в галузі спільної зовнішньої та безпекової політики, фіскальної політики, реґіональної політики тощо.
|
Держава ЄС |
Вагомість голосу в Раді міністрів ЄС |
|
Велика Британія |
29 |
|
Італія |
29 |
|
Німеччина |
29 |
|
Франція |
29 |
|
Іспанія |
27 |
|
Польща |
27 |
|
Нідерланди |
13 |
|
Бельгія |
12 |
|
Греція |
12 |
|
Чехія |
12 |
|
Португалія |
12 |
|
Угорщина |
12 |
|
Австрія |
10 |
|
Швеція |
10 |
|
Данія |
7 |
|
Ірландія |
7 |
|
Литва |
7 |
|
Словаччина |
7 |
|
Фінляндія |
7 |
|
Естонія |
4 |
|
Кіпр |
4 |
|
Латвія |
4 |
|
Люксембурґ |
4 |
|
Словенія |
4 |
|
Мальта |
3 |
|
Загалом ЄС |
321 |
п’ять депутатів Європейського Парламенту, членів президії з дорадчим голосом, які виконують особливі адміністративні та фінансові функції, безпосередньо пов’язані з депутатами парламенту.
протокол до рамкової конвенції ООН про зміну клімату, ухвалений у грудні 1997 року. Висвітлює нову позицію світової спільноти щодо явища зміни клімату. Згідно з Кіотським протоколом індустріальні країни зобов’язалися протягом 2008 – 2012 років знизити викиди шести парникових газів (вуглекислий газ, метан, закис азоту, фтористі вуглеводні та гексафторид сірки) принаймні на 5% порівняно з 1990 роком. Держави Європейського Союзу, зі свого боку, зобов’язалися знизити викиди за цей період на 8%. ЄС та країни-члени ратифікували Кіотський протокол 31 травня 2002 року. Але для того щоб він набрав чинності, його повинні ратифікувати країни, сумарний викид яких вуглекислого газу в атмосферу становив 1990 року щонайменше 55% від загальносвітового. Останнє ж неможливе без підпису США чи Росії, частки яких у світовому викиді становили відповідно 36,1% і 17,4%. США відмовились, натомість Росія ратифікувала Кіотський протокол восени 2004 року.
Розділення витрат Союзу на два типи: обов’язкові (compulsory) та необов’язкові (non-compulsory).
Обов’язковими називають витрати, безпосередньо пов’язані з виконанням Спільнотою своїх обов’язків, визначених договорами, вторинним законодавством, міжнародними угодами та конвенціями тощо. Всі інші витрати – необов’язкові, їх обсяги визначають на свій розсуд бюджетні органи.
Через те, що Парламент має право на остаточне рішення тільки щодо необов’язкових витрат, питання, як класифікувати ті чи інші витрати, призводить до суперечок між двома гілками бюджетної влади – Радою ЄС та Європейським Парламентом. Оскільки витрати на сільське господарство належать до обов’язкових, близько половини бюджету Союзу Парламент не контролює.
Див. “Європейський соціально-економічний комітет”.
Див. “Європейська стратегія зайнятості”.
“пусковий механізм” європейської безпекової та оборонної політики, а також спільної зовнішньої й безпекової (СЗБП) політики; підпорядкований Раді міністрів.
Рішення про його створення ухвалила Ніццька Європейська Рада в грудні 2000 року, поклавши на Комітет стратегічне керівництво та політичний контроль за операціями з подолання кризових ситуацій. Крім того, Комітет стежить за розвитком міжнародних подій у царині СЗБП, допомагає визначати напрямки цієї політики та наглядає за її втіленням.
До складу Комітету входять по одному представникові від кожної держави-члена. Йому допомагають Військово-політична група (Politico-Military Group), Комітет з цивільних аспектів врегулювання кризових ситуацій (Committee for Civilian Aspects of Crisis Management), Військовий комітет (Military Committee) та Військовий персонал (Military Staff).
впливове об’єднання глав (послів) і членів постійних представництв країн ЄС у Брюсселі. Готує засідання Ради міністрів: веде переговори щодо порядку денного Ради (пропозиції та проекти рішень готує Європейська Комісія) і попередньо розглядає питання, чимало з яких Рада лише формально ухвалює.
Комітет постійних представників або Корепер (Coreper, акронім від назви комітету французькою) відіграє ключову роль у системі ухвалювання рішень Спільноти. Він є водночас і форумом для діалогу (між самими представниками і між ними та національними урядами їхніх країн), і органом політичного контролю (керує роботою експертних груп і наглядає за їхньою діяльністю). Комітет фактично розділений на два:
Ефективність засідань Ради залежить від рівня роботи Комітету.
консультативний орган ЄС, що висловлює думку місцевих і реґіональних органів влади.
Комітет реґіонів (КР) створений згідно з Договором про Європейський Союз, розпочав свою діяльність 1994 року. Він складається з представників місцевих і реґіональних органів управління, яких призначає Рада за пропозиціями країн-членів на чотирирічний термін. В процесі ухвалювання рішень з питань, що зачіпають місцеві й реґіональні інтереси, як-от освіта, справи молоді, культура, охорона здоров’я, соціальне й економічне гуртування, консультації з КР обов’язкові. Амстердамський договір (набув чинності в травні 1999 року) розширив коло цих питань, включивши до них охорону довкілля, розпоряджання коштами з Європейського соціального фонду, професійно-технічна освіта, транскордонна співпраця і транспорт. Крім того, КР може готувати висновки і з власної ініціативи.
Кількість і розподіл місць у Комітеті реґіонів такі ж, як у Європейському соціально-економічному комітеті. Так само, як і у випадку останнього, Ніццький договір не змінив розподіл місць в КР між державами-членами. Він лише обумовлює, з огляду на розширення Союзу, що в майбутньому кількість місць у Комітеті не повинна перевищувати 350. Крім того, Договір чітко визначає, що членом Комітету може бути лише представник виборних органів реґіональної чи місцевої влади або особа, політично підзвітна виборному органові.
складна процедура, суть якої полягає в тому, що держави-члени обмежують і контролюють виконавчу владу Комісії за допомогою спеціальних комітетів.
Згідно з Договором про заснування Європейської Спільноти, нагляд за дотриманням законодавства в ЄС здійснює Європейська Комісія. Кожен законодавчий акт визначає коло повноважень Комісії щодо його втілення та способи їх реалізації. Часто законодавчий акт містить ще й положення про те, що Комісії допомагає певний комітет, відповідно до процедури, відомої під назвою “комітологія”. В комітетах Комісія має змогу погодити з національними урядами практичні заходи з упровадження законів.
Процедура комітології передбачає три види комітетів – консультативні, адміністративні та регулятивні, очолює які завжди службовець Комісії, але складаються вони з національних чиновників. Відповідно до назви, консультативні комітети лише консультують Комісію в законотворчому процесі. Натомість адміністративні та регулятивні комітети можуть передавати запропоновані Комісією виконавчі заходи на затвердження в Раду. Адміністративні комітети вперше створено 1962 року, щоби допомогти в запровадженні спільної сільськогосподарської політики; початкове призначення регулятивних комітетів полягало в тому, щоб допомогти управляти єдиним зовнішнім тарифом, нині ж вони опікуються цілою низкою питань гармонізації.
Зрозуміло, що від вибору процедури, себто типу комітету – консультативного або іншого, залежить ступінь свободи й незалежності Комісії. З огляду ж на те, що критерії цього вибору зазвичай доволі неоднозначні, не дивно, що Рада й Комісія часом сперечаються з цього приводу. Втім, якби комітологія і далі регулювала тільки відносини “Рада – Комісія”, полеміка довкола неї обмежилась би лише сторінками офіційних друкованих видань Комісії. Але надавши Парламентові реальну законодавчу владу (процедура спільного ухвалювання рішень), Договір про Європейський Союз (ДЄС) загострив ситуацію. Європейський Парламент, який відстоював повноваження Комісії в галузі запровадження законів і натомість прагнув контролювати її виконавчу владу, завжди проявляв неабияку зацікавленість щодо комітології. Однак раніше йому бракувало формальних підстав для безпосередньої участі в процедурі. Відколи ж ДЄС набрав чинності, Парламент здобув право нарівні з Радою контролювати, як Комісія втілює ухвалені ними закони (за процедурою спільного ухвалювання рішень). Наскільки серйозними були ці вимоги, стало зрозуміло одразу після того, як Парламент вперше провалив погоджувальний етап нової процедури спільного ухвалювання рішень (йшлося про закон у галузі голосового телефонного зв’язку) через непоступливість Ради в питанні комітології.
Перше рішення про комітологію Рада ухвалила ще 13 липня 1987 р. З огляду на зміни, внесені ДЄС, зокрема щодо нової ролі Парламенту, та у відповідь на критику за складність, його замінили новим, від 28 червня 1999 року.
Нове рішення передбачає, що Парламент наглядатиме за реалізацією законів, ухвалених із застосуванням процедури спільного ухвалювання рішень. Він може висловити своє заперечення проти заходів упровадження, запропонованих Комісією або, відповідно, Радою, якщо, на думку Парламенту, вони перевищують передбачені цим законом повноваження. У рішенні чітко визначено критерії, які мають застосовуватися при виборі комітету.
Кілька останніх доповнень до нового рішення про комітологію зробили систему комітетів ще прозорішою для Парламенту та громадськості: громадянам полегшено доступ до комітетської документації (порядок такий самий, що й для ознайомлення з документами Комісії). Кінцевою метою, разом з комп’ютеризацією процесу ухвалювання рішень, є публікація в інтернеті повного тексту всіх неконфіденційних документів, що надходять до Парламенту. Починаючи з 2000 року Комісія щорічно публікує звіт про роботу комітетів за попередній рік.
Правила конкуренції мають забезпечувати ефективне функціонування Європейської економічної зони, рушіями якої є ринкові сили. Політика Європейської Спільноти щодо конкуренції (статті 81 та 89 Договору про заснування Європейської Спільноти, колишні статті 85 та 94) базується на п’яти головних принципах:
Однак іноді можливе відхилення від двох перших принципів, зокрема в тих випадках, коли угода між підприємствами веде до вдосконалення виробництва чи розповсюдження продукції або сприяє науково-технічному прогресові. Припускаються також винятки з суворих правил конкуренції у схемах державної програми допомоги, соціальних субсидій або дотацій на розвиток культури чи збереження культурної спадщини.
Складність проведення ефективної політики в галузі конкуренції полягає в тому, що Спільнота змушена врівноважувати суперечливі цілі. Адже вона повинне гарантувати, що:
У червні 1993 р. Європейська Рада на своєму засіданні в Копенгаґені визнала право країн Центральної та Східної Європи вступати до Європейського Союзу після виконання ними низки вимог за трьома критеріями:
Так звані “копенгаґенські критерії” або критерії вступу були підтверджені в грудні 1995 р. на Мадридському засіданні Європейської Ради, яка підкреслила, крім того, значення перебудови адміністративних структур країни-заявника і створення умов поступової гармонійної інтеграції в ЄС.
Втім ЄС лишає за собою право визначати момент, коли він буде готовий прийняти нових членів.
регулює відносини між ЄС та країнами Африки та Карибського і Тихоокеанського басейнів (АКТ). Котонуська угода – новий етап у співпраці з країнами АКТ, початок якій поклала 1964 року Яундеська конвенція і продовжили чотири Ломеські конвенції.
Котонуську угоду про співпрацю між ЄС та країнами АКТ підписали 23 червня 2000 року в столиці Беніну місті Котону. Головними цілями співробітництва є зменшення бідності, інтеграція країн АКТ до світової економіки та постійний розвиток. Найважливішим нововведенням Котонуської угоди в порівнянні з попередніми договорами про партнерство стало поширення співпраці на політичну сферу та принцип взаємності зобов’язань. Надання допомоги з боку ЄС обумовлюється певними політичними вимогами до країн-партнерів щодо дотримання миру, поваги до прав людини, чесного урядування тощо.
Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина (до 1993 року – Чехословаччина). У лютому 1991 року президенти Польщі, Угорщини та Чехословаччини зустрілися в угорському місті Вишеґраді, аби домовитися про співпрацю в процесі європейської інтеграції. Вони оголосили, що країни “Вишеґрадського трикутника” ставлять за мету повну господарську, політичну й юридичну інтеграцію до Європейського Союзу і вступ до НАТО. 1999 року до НАТО вступили Польща, Угорщина і Чехія; 2003 року – Словаччина. А 1 травня 2004 року всі чотири “Вишеґрадські країни” увійшли до Європейського Союзу разом з шістьма іншими учасницями останнього розширення.
на вступ до ЄС:
З Румунією та Болгарією з 1999 року тривають переговори, які мають завершитися, як передбачено, вступом цих країн до ЄС не пізніше 2007 року. З Туреччиною та Хорватією переговори про вступ почалися в жовтні 2005 року.
Норвегія, Ліхтенштейн і Швейцарія в різний час також подавали заяви про вступ до Європейського Союзу. Однак через ті чи інші причини (зокрема, негативні результати референдумів у Норвегії) так і не стали його членами.
Див. “Копенгаґенські критерії”
умови, виконання яких дає державам ЄС право приєднатися до третього етапу Економічного й монетарного союзу (ЕМС). Договір про ЄС визначає п’ять критеріїв конвергенції, які стосуються цінової стабільності, дефіциту бюджету, державного боргу, стабільності національної валюти та відсоткових ставок. А саме:
Отже, критерії конвергенції мають забезпечити збалансованість економічного розвитку в Економічному та монетарному союзі і не допускати виникнення ані найменшої напруги між країнами-членами. Виконання критеріїв, пов’язаних з державними дефіцитом та боргом так само важливе і після початку третього етапу економічного та монетарного союзу (1 січня 1999 р.). Ці вимоги були закріплені 1997 року в Пакті про стабільність і зростання.
засновник Пан’європейського руху (1923 р.), генеральний секретар Європейського парламентського союзу (1947), перший лавреат премії Карла Великого за видатний внесок у європейську інтеграцію. Автор ідеї, яку пізніше розвинув Ж. Моне і оприлюднив Р. Шуман, про об’єднання вугільних і сталеливарних ресурсів Франції та Німеччини. Завдяки його зусиллям 1926 року перший конгрес Пан’європейського руху у Відні зібрав 2000 учасників з 24 країн. У своїй промові на конгресі Куденгофе-Калерґі вперше висловив ідею “Сполучених Штатів Європи”, підхоплену після Другої світової війни В. Черчиллем. 1947 року в місті Ґштаді (Швейцарія) заснував Європейський парламентський союз з метою розробки європейської Конституції. Європейський конґрес 1948 року в Гаазі об’єднав різні організації, зокрема і Європейський парламентський союз, у “Європейський рух”. З 1952 по 1965 рр. Куденгофе-Калерґі був його почесним президентом.