|
Глосарій термінів Європейського Союзу |
КНИЖКИ З ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ ВИДАВНИЦТВА "К.І.С." |
інституція Європейського Союзу. Рада ЄС (Рада або Рада міністрів) – головний орган ухвалювання рішень в ЄС. До її складу входять по одному міністрові від кожної країни Союзу. Залежно від порядку денного, збираються міністри закордонних справ (Рада з загальних справ та зовнішніх відносин), економіки й фінансів (Екофін), сільського господарства тощо – загалом 9 конфігурацій Ради. Кількість засідань протягом року залежить від масштабів та інтенсивності законодавчого процесу в ЄС і політичних рушіїв того чи іншого особливого питання. Деякі конфігурації Ради збираються раз на місяць; інші – раз на півроку. Попри те, що склад Ради міністрів змінюється, це єдина інституція.
Керівництво в Раді здійснює країна-президент, яка змінюється щопівроку (див. Президентство Союзу). Над підготуванням рішень Ради працюють близько 250 робочих груп і комітетів; вони виконують технічну роботу і передають документи в Комітет постійних представників, який здійснює політичну підготовку рішень. Організаційну роботу виконує генеральний секретаріат на чолі з генеральним секретарем Ради. Амстердамський договір зробив генерального секретаря Ради водночас і “Верховним представником” з питань спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП), відтак роботою секретаріату опікується здебільшого його заступник.
Рішення в Раді ухвалюються голосуванням міністрів з держав-членів. Залежно від питання, що розглядається, застосовується один з трьох видів голосування: проста більшість (для процедурних питань); кваліфікована більшість (коли кожна країна має визначену “вагу” голосу) – застосовується за розгляду питань внутрішнього ринку, економічних справ і торгівлі; одностайне рішення – застосовується, зокрема, за розгляду питань про вступ нових членів, оподаткування, проблем СЗБП і правосуддя та внутрішніх справ.
два основоположні євроінтеграційні договори, підписані в Римі 25 березня 1957 року: Договір про заснування Європейської економічної спільноти і Договір про заснування Європейської спільноти з атомної енергії. Договори підписали країни-засновниці – Бельгія, Італія, Люксембурґ, Нідерланди, Федеративна Республіка Німеччина та Франція. Після перейменування Європейської економічної спільноти на Європейську Спільноту, згідно з Договором про Європейський Союз, відповідний Римський договір почали називати “Договором про заснування Європейської Спільноти”, і коли говорять “Римський договір”, в однині, найчастіше розуміють саме його.
вступ нових держав до Європейського Союзу. До шести країн-засновниць – Бельгії, Франції, Німеччини, Італії, Люксембурґу та Нідерландів, що підписали 1951 року Паризький договір про створення Європейської спільноти з вугілля та сталі, згодом приєдналися ще дев’ятнадцять:
Див. також “Країни-кандидати”, "Поглиблення"