|
|
Глосарій термінів Європейського Союзу |
КНИЖКИ З ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ ВИДАВНИЦТВА "К.І.С." |
один з трьох фінансових інструментів Європейського Союзу (разом з “ФАРЕ” та “ІСПА”) на допомогу країнам-кандидатам з Центральної та Східної Європи у підготовці до вступу в ЄС. “САПАРД” – “Спеціальна передвступна програма для сільського господарства та розвитку села” (Special Accession Programme for Agriculture and Rural Development, SAPARD), має на меті структурні перебудови в аграрному секторі країн-вступників та запровадження тієї частини правового доробку Спільноти, який стосується його спільної сільськогосподарської політики. Програма “САПАРД” започаткована постановою Ради міністрів у червні 1999 року, як частина “Програми 2000” щодо збільшення передвступної допомоги на період 2000 – 2006 рр. Її бюджет для Болгарії та Румунії на 2004 рік становить 225,2 млн. євро; до 2003 року загальний річний бюджет програми для 10 країн Центральної та Східної Європи становив 560 млн. євро.
Див. "Освіта, фахова виучка та молодь”.
Див. “Соціальна хартія”.
1989 року всі держави Європейського Союзу, крім Сполученого Королівства, підписали декларацію під назвою "Хартія основних соціальних прав робітників" (скорочено Соціальна хартія, не плутати з Європейською соціальною хартією Ради Європи, підписаною 1961 року). Це політичний інструмент, який накладає на країн-учасниць "моральні зобов'язання" і покликаний гарантувати певні соціальні права громадянам цих країн. Йдеться насамперед про ринок праці, фахове підготування, умови праці та однакові можливості. Хартія також доручала Європейській Комісії якомога швидше розробити пропозиції для перенесення положень Хартії до законодавства Союзу.
Розвиваючи положення Соціальної хартії, в грудні 1991 року держави-члени підписали Договір з соціальної політики. Британія знов утрималась, і щоб інші країни могли попри неучасть Британії, просуватися далі в узгодженні соціальної політики, Договір зробили додатком до Маастрихтського договору разом з так званим "Протоколом з соціальної політики" (соціальний протокол). Коли 1997 року Тоні Блер став прем'єр-міністром Британії, країна приєдналася до соціальної політики Спільноти, що дало можливість, через поправки, внесені Амстердамським договором, внести так звану "соціальну главу" в Договір про заснування Європейської Спільноти.
Див. “Соціальна хартія”.
Див. "Європейський соціально-економічний комітет”.
бельгійський політик, співтворець НАТО та Європейської Спільноти. Від 1938 до 1957 р. — міністр закордонних справ, міністр фінансів, прем’єр-міністр Бельгії. В 1946 р.— голова першої сесії Генеральної Асамблеї ООН. 1957 – 1961 рр. — генеральний секретар НАТО. 1961-1966 — знову міністр закордонних справ та віце-прем’єр Бельгії. Дивіться також “Звіт Спаака”.
один з двох міжурядових “стовпів” Європейського Союзу. Спільну зовнішню та безпекову політику (СЗБП) започаткував Договір про Європейський Союз (ДЄС) замість так званої “європейської політичної співпраці”. СЗБП має на меті формування спільної оборонної політики, яка може, зрештою, привести до єдиної системи оборони. Розділ V (статті 11-28) ДЄС, відомий також як “другий стовп”, визначає не тільки завдання СЗБП, а й специфічні юридичні інструменти їх реалізації – спільні дії та спільні позиції, застосування яких ухвалюється одностайним голосуванням у Раді.
Амстердамський договір (травень 1999 року) запровадив посаду “Верховного представника” з питань СЗБП (“пан СЗБП”), надав у розпорядження Європейському Союзові новий інструмент СЗБП – спільну стратегію, і дозволив, за певних умов, використання голосування кваліфікованою більшістю. Ніццький договір, своєю чергою, дозволив, також за певних умов, вдаватися до тіснішої співпраці в СЗБП для здійснення спільних дій і спільних позицій, але не для військових чи оборонних операцій. Європейська Конституція запроваджує постійну посаду міністра закордонних справ ЄС, який замінить водночас і Верховного представника з питань СЗБП і члена Комісії з зовнішніх справ, які досі певною мірою дублювали функції один одного.
Спільна зовнішня та безпекова політика Європейського Союзу передбачає визначення загальних рис спільної оборонної політики, яка, можливо, з часом приведе до створення спільної оборонної структури. Щодо оборони, Європейський Союз звернувся до Західноєвропейського Союзу з проханням розробити і запровадити рішення та заходи, які мають оборонне значення (Стаття 17 Договору про ЄС).
інструмент спільної зовнішньої та безпекової політики, призначений для посилення систематичності співпраці й поліпшення її координації. Від країн-членів вимагається дотримуватись у своїй зовнішній політиці позицій, ухвалених на засіданнях Ради.
одна з найважливіших і найвитратніших сфер діяльності ЄС (понад 40% бюджету). Належить до виняткових повноважень Спільноти; рішення ухвалюються кваліфікованою більшістю голосів Ради після консультацій у Європейському Парламенті. Головні завдання ССП – забезпечити фермерам прийнятний рівень життя, а споживачам – якісні харчові продукти за справедливими цінами, зокрема шляхом організації спільного ринку сільгосппродукції та застосування принципів єдиних цін, фінансової солідарності та переваги Спільноті.
Створення ССП проголошено в Римському договорі. Головна початкова мета (зумовлена, зокрема, післявоєнними нестатками) – самозабезпечення харчовими продуктами, досягалась шляхом субсидій виробникам за вироблену продукцію, системи гарантованих цін і інтервенційних заходів. В результаті склалася негнучка дотаційна політика, яка створювала величезні надлишки харчових продуктів і дедалі більше коштувала Спільноті (1988 року ССП “з’їла” 68% бюджету ЄС). Спроби змінити систему і обмежити витрати на ССП робилися регулярно, та радикальна реформа почалася тільки на початку 2000-х років; суттєвим стимулом для неї послужили вступ до ЄС десяти нових членів і подальша лібералізація світової торгівлі в рамках СОТ. Головні засади реформування ССП закладені в “Програмі 2000”, йдеться про обмеження витрат і зміщення акцентів на безпеку харчових продуктів, розвиток села та збереження довкілля. На заміну дотацій на виробництво поступово запроваджують прямі виплати фермерам, як форму допомоги і засіб заохотити сільгоспвиробників дотримуватись харчових та екологічних норм.
новий інструмент, запроваджений у рамках спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП) Амстердамським договором. Відповідно до нової статті 13 Договору про Європейський Союз, Європейська Рада визначає принципи і загальні напрямки СЗБП і вирішує, які спільні стратегії має запровадити Союз у сферах важливих спільних інтересів. Конкретно спільна стратегія визначає завдання, терміни виконання та ресурси, які потрібно задіяти Союзу і країнам-членам. Реалізацією спільних стратегій опікується Рада, зокрема шляхом ухвалення спільних дій та спільних позицій. 1999 року Європейська Рада ухвалила перші дві спільні стратегії ЄС – стосовно Росії (червень) і стосовно України (грудень).
сфера виняткових повноважень Спільноти (стаття 133 Договору про Європейський Союз). В рамках спільної торговельної політики країни Спільноти утворили митний союз зі спільними принципами щодо зміни тарифних ставок, укладення тарифних і торговельних угод з третіми країнами, імпортної та експортної політик тощо. Рішення ухвалюються в Раді міністрів кваліфікованою більшістю голосів.
Амстердамський договір надав Раді можливість одностайним голосуванням поширювати повноваження спільної торговельної політики на міжнародні переговори і угоди щодо послуг та інтелектуальної власності; Ніццький договір дозволив це робити кваліфікованою більшістю. Втім, як і раніше, одностайності потребують рішення щодо угод у сферах, в яких повноваження поділені між Спільнотою і державами-членами (аудіовізуальні послуги, а також послуги у галузі культури й освіти).
покликана виробити спільні правила щодо руху міжнародного транспорту, маршрут якого починається чи закінчується на території держав-членів або перетинає її (статті 70-80 Договору про заснування Європейської Спільноти). Вона також визначає умови, за яких перевізники-нерезиденти можуть надавати послуги в країнах ЄС і, нарешті, передбачає заходи щодо підвищення безпеки транспорту.
Відколи набрав чинності Амстердамський договір (1 травня 1999 року), рішення в галузі транспортної політики ухвалюють за процедурою спільного ухвалювання рішень, після консультацій з Соціально-економічним комітетом та Комітетом реґіонів. Однак досі існують особливі випадки:
Див. “Європейська економічна спільнота”.
поширена метафора, згідно з якою Європейський Союз – наче храм на трьох стовпах. Стовпи – складники Договору про Європейський Союз, а саме:
До першого “стовпа” належать сфери, право рішення в яких держави-члени передали Спільноті. Натомість другий і третій “стовпи”, здебільшого, міждержавні, тож рішення тут ухвалюються за наявності консенсусу між державами. Згідно з Амстердамським договором деякі напрямки, що раніше належали до третього “стовпа”, перенесли до першого.
фінансові інструменти структурної політики Спільноти, спрямованої на зменшення розриву в розвитку між різними реґіонами та країнами Європейського Союзу і досягнення економічної та соціальної згуртованості.
Протягом 2000-2006 років фінансування реґіональної політики передбачено в розмірі €213 млрд., зокрема €195 млрд. через структурні фонди та €18 млрд. – через Фонд гуртування. Це становить 35% всього бюджету; отже реґіональна політика – друга за обсягом витратна стаття бюджету Спільноти.
Структурних фондів усього чотири:
Реформа структурних фондів за “Програмою 2000” спрямовує всю допомогу, передбачену реґіональною політикою Спільноти, на розв’язання нагальних проблем розвитку. Сучасні правила розподілу допомоги виділяють три пріоритетні цілі (раніше їх було шість). А саме:
Ціль №1 – розвиток реґіонів з відсталою економікою. 70% фінансування зі структурних фондів спрямовується у реґіони, де ВВП на душу населення менше 75% від середнього в ЄС (понад 60 реґіонів у 25 країнах ЄС). Чотири пріоритетні напрямки: науково-дослідна й інноваційна діяльність; базова інфраструктура; розвиток людських ресурсів та інформаційне суспільство.
Ціль №2 – економічні та соціальні перетворення у реґіонах зі структурними проблемами (сільські місцевості, що занепадають; райони, де тривають фундаментальні зміни в промисловості та сфері послуг; області, які цілковито залежать від риболовлі тощо). Її бюджет становить 11,5% структурних фондів і розподілений між Європейським фондом реґіонального розвитку та Європейським соціальним фондом.
Ціль №3 – модернізація системи освіти, професійної виучки і працевлаштування. Будь-який реґіон, якщо він не отримує допомоги в рамках цілі №1, прийнятний для підтримки в рамках цілі №3. Її бюджет становить 12,3% структурних фондів і фінансується тільки з Європейського соціального фонду.
Крім того, 5,35% бюджету структурних фондів призначені на фінансування чотирьох спеціальних ініціатив:
Фонд гуртування створений 1993 року для подальшого зміцнення структурної політики Спільноти. Завдання Фонду гуртування полягає у фінансуванні розвитку транспортної інфраструктури та екологічних проектів. Він призначений тим країнам, де ВНП на душу населення становить менш ніж 90% від середнього в Союзі; до останнього розширення цьому критерію відповідали чотири країни: Греція, Іспанія, Ірландія та Португалія.
один з основоположних принципів Європейського Союзу, згідно з яким Спільнота вдається до будь-яких заходів лише в тому разі, якщо вони ефективніші за відповідні заходи на національному, реґіональному або місцевому рівнях (виняток становлять сфери виняткової компетенції Спільноти). Означає постійне оцінювання обґрунтованості дій ЄС з погляду наявних можливостей на національному, реґіональному та місцевому рівнях.
Амстердамський договір додав до Договору про заснування Європейської Спільноти Протокол про застосування принципів субсидіарності та пропорційності, де викладені керівні настанови щодо субсидіарності. Цей Протокол, після оновлення, стане додатком до європейської Конституції.
одна з п’яти офіційних інституцій Європейського Союзу, найвищий суд ЄС, рішення якого не оскаржуються.
Суд Європейських Спільнот (Суд ЄС / у скороченні “Суд ЄС” виникає певна двозначність, оскільки абревіатура “ЄС” закріпилась у мові як відповідник “Європейському Союзові”. Однак через брак ліпшої пропозиції для скорочення назви “Суд Європейських Спільнот” і не припускаючи можливості вживати натомість термін “Європейський Суд”, який традиційно асоціюється з Європейським судом з прав людини, упорядники пропонують все ж вживати “Суд ЄС”, пам’ятаючи, що “ЄС” у цьому випадку – Європейські Спільноти) в Люксембурзі був однією з перших інституцій Спільноти, заснованих Паризькоим договором 1951 року. Римський договір 1957 року зобов’язав його наглядати за виконанням усіх європейських договорів.
До складу Суду ЄС входять по одному судді від кожної держави-члена (після останнього розширення – 25), яким допомагають вісім генеральних адвокатів. Суддів і адвокатів призначають за загальної згоди держав-членів на шестирічний термін. Суд може засідати в палатах або збиратися на пленарні засідання для розгляду особливо важливих чи складних справ та на вимогу держав-членів.
Він виконує дві основні функції:
створений 1989 року на допомогу Судові ЄС, як другий рівень судової влади у Спільноті: рішення Суду першої інстанції (СПІ) можуть бути оскаржені в Суді ЄС з позиції законності. Початково СПІ мав доволі вузьку юрисдикцію: він розглядав лише кадрові суперечки в установах ЄС та спірні питання в галузі конкуренції, переважно позови компаній. Відповідно до початкового рішення Ради про створення СПІ, його завданням є слухання справ, що потребують “вивчення численних фактів”. Це зручний критерій для ліпшого розуміння різниці між Судом ЄС та СПІ: Суд першої інстанції вивчає факти, а Суд ЄС загалом тлумачить закони. 1993 року Рада розширила повноваження СПІ, передавши йому всі справи за позовами осіб та компаній, крім справ проти заходів із захисту торгівлі Європейського Союзу (таких як антидемпінг).
Суд першої інстанції складається з 25 суддів (по одному від кожної з держав-членів), яких на шестирічний термін з правом подовження повноважень призначають за загальної згоди уряди держав-членів. Судді вибирають поміж себе президента на трирічний термін з правом подовження повноважень. На відміну від Суду ЄС, в СПІ немає генеральних адвокатів.
Ніццький договір спростив процес зміни статуту та регламенту СПІ, так само, як і для Суду ЄС. Він передбачає також подальший перерозподіл повноважень між Судом ЄС та СПІ, що мають на меті розвантажити обидва суди й прискорити розгляд справ.